Воспоминания (из писем бабушки)

Черная (Минка) Любовь Егоровна

1929 г.р., пгт. Золочев Харьковской области, Украина.

 

Воспоминания (выдержки из писем)

 

Всегда вспоминаю своих дружных родителей.

Отца никогда не забывала и не забуду, почему-то в детстве больше любила его, чем маму, которая показала свой добрый характер, когда во время войны мы остались только с ней.

Как тяжело ей было не только одеть, но и прокормить одной нас четверых. Сколько находчивости, силы, умения и терпения она проявила! Начиная от перекрашивания, перешивания вещей и постели на мужские рубашки, женские юбки и другие вещи. А что стоило их отвезти в деревню, чтоб обменять на крохи зерна, которые мы потом перекручивали на муку, чтобы спечь какие-то лепешки вместо хлеба. Сколько километров надо было пройти из Золочева пешком, чтобы добраться до какого-нибудь села, где можно было обменять пошитое на крохи зерна. Зимой волочила все на санках, а летом тащила все на спине. Дома с братьями в роли хозяйки оставалась я на правах старшей сестры. А теперь уже покойный брат Владимир, за хозяина. Однажды, когда мама уже дотянула тяжелые сумки до моста, она увидела, что снег на мосту растаял и поехала с санками через замерзшую речку. Но не увидела ополонку, запорошенную снегом, и окунулась в нее. Одежда сразу вся намокла, отяжелела и выбраться мама долго не могла, замерзла вся. Хорошо, что тяжелые санки остались на льду и мама как-то сумела выбраться. Спасибо Богу! Теперь только я поняла, что без Божьей помощи этого бы никогда не случилось. Возле моста жили какие-то родственники мамы. Они приняли ее на ночь к себе, обсушили и обогрели. Утром она дотащила тяжелые санки домой, где мы все ожидали ее. И обрадовались ее возвращению, потому что не только соскучились, но и проголодались. За время ее поездки уже успели все съесть (четыре рта). Все трудно описать. Свою роль тоже не забываю: с девяти лет — нянька Вали и Коли, с двенадцати лет — хозяйка вместо мамы: варила еду, убирала, стирала всем. Очень хотелось, чтобы младшие скорей подросли, потому что хорошим помощником мне во всем был Вова. Зимой мы к ним ходили к поездам, чтобы добыть топливо. Ожидали, пока машинист высыпает из топки перегоревший уголь и, еще раскаленный докрасна, полу-перегоревший, выгребали сапками (наперебой, желающих было много) каждый себе. Потом ожидали, пока остынет и просевали через железные ситечка часто обжигая руки шаком, который надо было отбросить. Чтобы добыть дрова, Вова влезал в порожняк, где оставались всякие колья-бревна, которыми скрепляли доски. Их уже выгрузили там, где шло строительство. Поезд потихоньку отправлялся, а Вова на ходу поезда выбрасывал все, что успевал. Я бежала и подбирала, чтобы никто не подобрал. Все время боялась, как он будет выпрыгивать на ходу...Нелегко было не только прокормиться, но и обогреться. Но мы радовались, что хоть чем-нибудь помогаем маме.

 Любовь Егоровна Черная, 1929 г.р.

 

"....

Моя мама рано вийшла заміж і в 19 років вже народила мене. Мій батько був лише на рік старший за неї і жив разом з батьками і трьома молодшими сестрами, які дуже зраділи мені й бавили одна зпоперед одної. Одного разу мама вийшла на подвір'я, прати пелюшки, а мене залишила в колисці. В той час було заведено підвішувати колиску на крюку до сволоки в стелі, щоб зручно було гойдати. Очевидно моїм молодим тітонькам так сподобалось розгойдувати колиску, посилаючи її одна до одної, що крюк не витримав і випав із сволоку разом з мотуззям, а колиска впала додолу догори дном, прикривши немовля. Няньки з переляку вискочили з хати і кинулись врозтіч... Мама їх навіть не помітила. Але розповідала, що ніби хтось підштовхнув її зайти до хати. Побачивши колиску на підлозі догори дном, подумала: “пропала моя Любонька” й кинулась перевертати люльку. Говорила, що очам своїм не повірила, коли побачила мене під подушками живу й неушкоджену. Це перший випадок, коли Господь врятував мене ще в сповиточку ангелом моїм охоронцем.

Другий випадок я вже пам'ятаю сама.

Коли трохи підросла, дуже любила жити у бабусі, коли мої батьки вже жили окремо. Мама в той час вже народила мені братика й всю свою увагу тепер віддавала йому. Бабусину велику любов до мене, мабуть, можна було пояснити тим, що я її найперша внучка. Вона шила мені ляльки, пришивала їм чорні вовняні коси, які дуже приємно було заплітати, добавляючи в них кольорові стрічки й зав'язуючи в кінці великі банти. Одяг їм я намагалась “моделювати” сама. Пізніше, коли з'явились куповані красуні-ляльки, вони не були для мене такими улюбленими, як ці перші з вовняними косами...

Моя мудра бабуся, яка не вміла ні читати ні писати (замість підпису ставила крестик), вчила мене обзаводитись власним “хазяйством”. Ножицями (без попереднього малювання) вирізала курочок, півничків, курчат і качок з каченятами з паперу, складеного вдвоє. Потім ставила їх на ноги, розгинаючи папір навпіл. Навіть худобу вирізала так спритно, що я очей не могла відвести від її вправних рук,які не втомлювались дарувати мені маленькі дитячі радості. Велике господарство вона встигала порати сама, бо чоловік зрання й допізна молов на вітряку зерно. Там я теж любила бувати й дивилась, як мука сиплеться з-під великих круглих каменів, як вони труться один об другий... А господарство було чимале: близько гектару городу, на якому що тільки й не росло. Відразу за тином, напроти хатнього порогу росли й достигали червоні й жовті порічки, чорна смородина, великий янтарний крижовник, який найтрудніше було обривати, бо дуже вже був колючий. А через стежку, до криниці, починався молоденький вишник, разом з яким навесні розцвітали піони, лілії і різнобарвні оксеники (водозбір), які мені дуже подобались. Прямо якесь диво: сині, ніжно голубі, рожеві, бордові квіточки, на кінцях з білою кайомочкою. А пелюсточки розташовані навколо жовтуватої серединки, в декілька рядочків по колу. Прямо чудо якесь, а не квітка. Крім повних, були ще й ніжно білі. Восени квітли айстри та жоржини. Багато-багато квітів. А на городі чого тільки й не було: картопля, буряки, морква, квасоля, цибуля з часником, капуста. Всього не перелічити. Не забуду й диво-мак, який не тільки гарно виглядав серед огородньої зелені сизими квітами з темною серединкою, а й приносив радість, коли дозрівав. Бабуся в печі пекла з ним дуже смачні пироги... Коли стала підростати, то пройшла в неї справжню трудову школу, яка мені дуже подобалась. Допомогала й на городі, і в саду й на кухні. Обривала і порічки, й колючий агрус, й червоні вишні, яких було дуже багато, збирала груші-яблука, а восени — опеньки. І все це робила з радістю і задоволенням, бо допомогала рідній бабусі, яку дуже любила. Особливо подобалось мені збирати груші, бо для цього був приємний стимул... Мій прадідусь жив майже до 100 років на хуторі Яблучному, звідки родом. Там він трудився до останніх днів людям на радість, а собі на втіху. З лісового дерева вміло вирізував дерев'яні ложки, ополоники, навіть інший посуд, а з лози плів дуже гарні кошики, починаючи з маленьких і кінчаючи великими-великими. І ось уявіть тільки, яке задоволення було збирати в них грушки, яблука, вибирати картоплю... Самі дрібні грушки (їх звали виноград, бо були дуже смачні) я збирала в самий маленький кошик, а потім по величині плоду збільшувався і кошик. Найбільші груші, жовті “дульки”, збирала в самий великий кошик, який забирала бабуся, бо я не могла його навіть підняти. Так само і яблука. А потім ми разом з бабусею різали яблука, низали на великі низки йсушили на сонці. А груші і вишні бабуся пекла в печі. Вистачало всім внукам, яких, молодших за мене, було ще 11 (в двох дочок по троє, в однієї — четверо, в моїх батьків на той час, крім мене, ще Володя). Ці мої раювання тривали, доки не народились мої брати-близнята... А потім мене мама забрала додому допомогати нянчити братів...

Николай и Валентин

 

Згадую один випадок, коли моя бабуся доручила мені пасти череду корів (6-7 дворів людських домовлялись і по черзі 1 раз на тиждень пасли худобу). Пасу на самій терасі у вишнику вгорі в саду. Паші багато, в тіні прохолодно, все прекрасно. Раптом прямо на мене мчить наш годовалий бичок. Очі червоні, голова опущена вниз, а гострі ріжки ось-ось підхоплять мене. З переляку мчу щосили вниз між кущами й деревами, а він вже сопе прямо в спину. Раптом, ніби якась рука штовхає мене за товстелезний стовбур липи, а він з усього маху бухає прямо в стовбур. Поки він повитрушував каганці з очей, я перемайнула через канаву і побігла до бабусі... Мабудь у мене був таки наляканий вигляд, бо більше ніколи мені не доручали пасти череду. А я довго буду дякувати Богу за захист Його ангелів, навіть тоді, коли ми цього не розуміли, бо не знали Божої любові...

Третій випадок трапився під час Великої Вітчизняної війни у скалді всієї сім'ї, крім батька, який загинув на фронті. Ми жили в четвертому будинку від станції Золочів Харківської області, яку бомбили вже на другий день війни і розбили вагон з біженцями, серед яких було багато діток, бабусь. Я навіть боялася йти на них дивитись, хоч більшість люду ходила... Потім нас часто бомбили й обстрілювали снарядами. Загинула моя подруга, однокласниця, що жила через дорогу від нас, однокласник мого брата, що жив через дві хати на другому боці вулиці, ще через хату з протилежного боку вулиці загинули мама і її доросла донька... У нас з боку городу вирвало хвилею вікно разом з рамою, бо на городі впала дуже велика бомба, від якої залишилась величезна яма. А з другого бомба впала на високу мостову центральної вулиці. Яма була набагато менша, ніж в городі, але в кімнаті вилетіли всі до одної шибки, дуже побило осколками рами, а в хліві поранило теличку, що дала нам бабуся, аби ми виростили собі корівку. Мама йшла з водою і упала під цегляною призьбою. А на городі осколком поранило червоноармійця. Я в цей час відсиджувалась з трьома молодшими братами в так званому бомбосховищі. Під невеличкою кладовкою на невелику глибину, бо близько підійшли грунтові води, викопали заглиблення, мабуть не глибше, як на 1,5 лопати, а зовні надіялись на захист цегляної призьби. Ось там ми і ховались з братиками. А коли були перерви, ми втікали в невелике село за три кілометри від залізниці. Спасибі добрим людям, які приймали. А коли повертались, все починалось спочатку... І так всю війну...

 Любовь Егоровна Черная

Але самий дивний випадок стався одного разу, коли все навколо вщухло. Мама вийшла в двір і нахилилась над коритом прати, старший від близнят брат — з двору до товаришів, а я вмовляла самих малих вийти на подвір'я, подихати повітрям, а вони не хотіли. Тоді я вирішила вийти сама, щоб допомогти мамі. Вже пройшла сінці і поставила одну ногу на поріг, як раптом мимо пролетів снаряд, спершу відірвавши шматок карниза біля моєї щоки, добряче обпік її (три дні була червона). З другого карниза відірвав вже менший шматок і пролетів над самісінькою маминою спиною, яка в цей час нахилилась над коритом. Потім у заборі пробив велику дірку і пролетів над головами брата Вови і чотирьох його товаришів, відразу ж просверлив круглий отвір у земляному насипі мостової, де і зник. Скільки він там пролежав — не пам'ятаю. Забрали його наші сапери, коли почали розміновувати Золочів. Весь цей час ми думали, що наші робочі в Німеччині чогось не поставили в снаряд і дякували їм. Але наші мінери сказали, що все було на місці, а чому він не розірвався — невідому. Висновки робіть самі. А ми тепер впевнені, що це Бог так чудесно врятував всю сім'ю, і ще чотирьох друзів брата...

 

 

 

 

  • Вы всегда можете рассчитывать на наш профессионализм. Мы сделаем все возможное, чтобы Вы гордились своей семейной историей.
  • Мы работаем не по шаблону, а предлагаем индивидуальный подход к каждому исследованию. Ведь история каждой семьи уникальна.
  • Мы не ограничены географическими рамками - наши клиенты проживают в разных уголках мира, и мы ведем исследования по всей территории СНГ.
  • С нами легко и удобно работать. Вы сами сможете быстро в этом убедиться!
  • Ваших вопросов никогда не бывает много! Мы работаем на принципах доверия, прозрачности, открытости и всегда готовы помочь!
e-mail: info@domistorii.com
skype: dom.istorii
+38 066 908 99 70
+38 057 780 41 36
Оставьте здесь свои контактные данные и мы перезвоним вам!